Особливо знущалася трійця з молодших. Забирала гроші, сніданки, примушувала робити різні капості — бити вікна, вазони, псувати наочне приладдя... Але майже ніколи не вдавалося впіймати трійцю на гарячому, так хитро й підступно вони діяли. А залякані їхні жертви боялися їх виказувати, розплачувалися самі.

І тепер трійця лише хмикала й пересмикувала плечима — чого, мовляв, дивитеся, при чому тут ми, знати не знаємо.

Леся Чорнобривець і Аліна Гончарук присіли біля клумби навпочіпки й намагалися підняти, вирівняти поламані квіти, повернути їх до життя.

— Як це так?! — розпачливо шепотіла Леся. — Їм же боляче!.. Вони ж усе відчувають...

— І... і навіть пізнають того, хто їх скривдив... Я чнтала... — шепотіла Аліна.

— Вони ж живі... Як це можна було, — губи в Лесі тремтіли.

Леся й Аліна були юннатки, «альпійська гірка» — то їхнє дітище.

У Лесика теж тремтіли губи. Він був блідий.

Коли Лесик дивився на Лесю Чорнобривець, у грудях його починав тьохкати соловейко. Ніжно так і щемливо: «Тьох-тьох!... Тьох-тьох-тьох!...» Може, тому, що її звали Леся, а його Лесик?... А може, з іншої якоїсь причини... Хтозна, чого в людей у грудях тьохкають соловейки.

А от коли Лесик дивився на трійцю, в грудях його починали каркати ворони, хрипло, противно так, гаркаво: «Каррр!.. Каррр! Каррр!...»

Жора теж небайдуже дивився на Лесю. Але почуття його виявлялися по-іншому. В Жори холов кінчик носа — наче крижана колюча сніжинка сідала на нього.

А от коли Жора дивився на трійцю, щоки його починали горіти вогнем, наче до них притуляли розпечене залізо.

Але зараз чомусь ні ворони у Лесикових грудях не каркали, ні Жорині щоки не пекло вогнем.